I
Молода сільська дівчина Катерина закохалася в москаля (офіцера царської армії) й не слухала застережень батьків. Вона ходила до нього в садочок, багато разів ночувала з ним. На все село про неї вже пішла недобра слава, та закохана дівчина на це не зважала.
Аж раптом москаль пішов із села: військо вирушило в похід у Туреччину, а Катрусі за старим народним звичаєм покрили голову (дівчині, яка втратила незайманість до шлюбу, народила позашлюбну дитину, обрізали коси й покривали голову хусткою, звідси й вислів — покритка), та вона не журилася через це. Сподівалася, що її коханий дотримає слова: повернеться з походу й одружиться з нею. Колишні подруги стали уникати Катерини.
Минуло пів року, Катерина занедужала. Очунявши, вона в запічку колихала немовля. В селі жінки глузували з неї через те, що вона народила позашлюбну дитину, та ще й від чужинця-москаля. Дівчині було вже соромно показуватися на очі людям, у садок вона ходила лише після заходу сонця.
Вона все чекала на москаля, та від нього не було жодної звістки. Катруся гадала: може, його було вбито за Дунаєм, а може, він покохав іншу у своїй Московщині… Насправді Іван не загинув, але «вернулись москалики // Іншими шляхами».
II
Катрусині батьки тяжко зажурилися, вони не могли витримати осуд із боку односельців. Врешті, вирішили прогнати доньку. Мати, плачучи, дорікала Катерині, що та не слухала її порад, «віддячила» їй за любов та турботу, зганьбивши батьків на все село. Вона сказала доньці шукати в Москві свекрухи.
Благословивши на прощання Катерину, вона впала, як мертва. Катерина заридала, кинулася в ноги батькові, стала просити пробачення. Та той сказав лише:
Нехай тебе бог прощає
Та добрії люде;
Молись богу та йди собі –
Мені легше буде.
Дівчина вклонилась і вийшла мовчки з хати. Перед тим, як рушати в дорогу, вона пішла у вишневий садок, помолилася Богові й узяла землі під вишнею й на хрест почепила – на згадку про рідне село.
Катерина була у відчаї, вона задумалася про страшне майбутнє своєї дитини, уперше в неї з’явилася думка про самогубство:
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..
Катерина з дитиною на руках вийшла з села, подивилися назад і заголосила. Мов тополя, вона стала в полі при битій дорозі й плакала. Врешті, вирушила в дорогу. Після цього в селі ще довго говорили про Катерину, та її батьки цього вже не чули.
III
За Києвом та за Дніпром, попід темним гаєм, ішли шляхом чумаки, зустріли сумну молодицю в латаній свитині. В одній руці її був ціпок, на іншій – заснула дитина. То була Катерина. Вона спитала в чумаків, де шлях у Московщину, та попросила милостиню.
Чумаки дали їй шаг (дрібну монету) – їй було соромно його брати, та вона згодилася, подумавши про сина.
Катерина пішла далі, в Броварах відпочила й купила синові медяник. Довго-довго йшла та питала про дорогу. Часом їй доводилося ночувати з сином під тином.
Аж раптом і зима настала. Свистіла хуртовина. Катерина йшла полем у личаках та в одній свитині. Побачила, що йдуть москалі. Кинулася до них і спитала: «Чи немає // Мого Йвана чорнявого?». Ті сказали, що не знають, і почали глузувати: «Ай да баба! Ай да наши!// Кого не надуют!».
Катруся сказала, звертаючись до сина:
Піду дальше – більш ходила…
А може, й зустріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину.
Дівчина стала серед поля й дала волю сльозам. Її гнітили тяжкі думки про страшне майбутнє сина. Знову в неї виринула думка заподіяти собі смерть…
Катерина роздивилася довкола, побачила, що ліс чорніє, а під лісом, край дороги, здається, виднівся курінь. Вона вирішила піти туди й попросити в господарів, щоб ті пустили її з дитиною переночувати, а як відмовлять, то ночувати надворі, під хатою.
IV
У лісі були старезні дуби часів Гетьманщини. У яру була гребля. Ставок був укритий кригою, та в ньому була ополонка, щоб брати воду. Свистіла завірюха.
З хати вийшов карбівничий (лісник, той, що карбує зарубки на деревах), хотів огледіти ліс, та за такої погоди це було неможливо. Хотів піти в хату, та раптом когось побачив, звернувся до товариша Ничипора: «Дивись лишень, які побілілі!»
То були москалі. Катерина, почувши про їхню появу, одразу кинулася – неодягнена, боса – й стала серед шляху. Назустріч на конях їхали москалі. На чолі їх виявився коханий Катерини – Іван. Дівчина кинулася до нього зі словами:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився? –
схопилася за стремена, але Іван ударив коня шпорами в боки. Катруся благала Івана згадати її та дні їхнього кохання, його обіцянки. Іван удавав, що не впізнав її, поганяв коня, наказав солдатам прибрати її геть: «Дура, отвяжися!// Возьмите прочь безумную!»
У відчаї Катерина стала благати, аби Іван зглянувся та взяв свого сина:
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся…
З цілим світом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Побігла в хатину та повернулася з дитиною, але батько малого Івася вже втік. Побачивши, що він відцурався сина, Катруся стала благати москалів, щоб ті взяли хлопчика з собою й віддали старшому за сина. Зі словами:
Гріхом тебе на світ божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям!
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала, –
поклала сина на шлях та кинулася в ліс, як навісна. Дитя залишилось, плакало, але москалі не зважали, поїхали собі геть. Так би Катрусин син і загинув, проте його плач почули лісничі та врятували його.
Катерина ж бігала лісом та голосила, проклинаючи свого Івана. Прибігла до яру. Опинилася серед ставка. Зі словами
Прийми, боже, мою душу,
А ти – моє тіло! –
кинулася у воду та втопилася.
V
Старий кобзар ішов до Києва й сів відпочити. Його міхоношею, тобто тим, хто водить сліпого й носить мішок для подаяння, був хлопчик (то був Катрусин син Івась). Кобзар співав псалми, перехожі кидали хто бублик, хто гроші. Дівчата задивлялися на дитину, жаліючи її: «Дала … бровенята, та не дала долі!»
Тим шляхом їхала карета, запряжена шістьма кіньми, у ній був пан із дружиною та дітьми. Івась побіг до цієї карети, бо пані махала йому рукою. Пані дала гроші хлопчикові, спитала в нього, як його звуть. А пан глянув та відвернувся: упізнав свого сина, але не захотів узяти. Карета рушила далі… Кобзар із Івасем полічили отримане, помолилися на схід сонця й пішли понад шляхом.
Немає коментарів:
Дописати коментар